Дріт
Розміщено 29-10-09 у розділі НавколоСлова.
Стальна лінія простягнулася в повітрі, спираючись на похмурі бетонні опори. Здається її залишили саму, без уваги, напризволяще, перетворюватися на попіл. З вістря шипа, цілком закутого рудою іржою, злетіло сонечко і, вправно, розкривши крила, маневруючи поміж стеблинами височенної трави та замислуватим сплетінням стальних дротів, взяло курс до високовольтної опори, яка вже роками не відчувала струм та свіжу фарбу. Голос крука розноситься полем. Крихти металу осипаються під тиском міцних пазурів могутнього птаха, їх грайливо підхоплює вітер, сіючи по довколишніх травах.
Подихи вітру сколихнули самотнє деревце, прикрашене колючими стальними гірляндами, що утворили, поєднавшись разом з гілками, химерний метал-органічний візерунок. Барви дерева та рудих пасм, зливаються в індустріальну сюрреалістичну картину невідомого художника, викликаючи асоціації з футуристичними пустельними пейзажами. Довкола лине металевий звук, схожий на легку перкусію з атмосферними ритмами вітру, заплутаного в технічній павутині.
Наче змії, металеві нитки розповзлися вздовж поміж травами та деревами, заповнивши рівнину холодними тілами, вп’явшись гострими колючками в землю, схопили її у свої міцні обійми. З висоти орлиного польоту видно, як в темному металевому танку прорізається пастка – ніби майстерно виткана робота гігантського павука. Німе мереживо, нездатне когось чи щось жаліти, плутає у своїх сітках неуважних тварин, ранить безпечних та легковажних людей, прогризає рослини.
Крапельки свіжої роси, фокусуючи в собі сонячне проміння, надають лоску пожовклому металу, осипаючи іскрами навколишнє повітря. В парах палаючої води пролітає ластівка і як стріла, випущена вправним лучником, поміж балками високовольтки вбиває комара. На опорі у неї гніздо, де чекають сніданку пташенята. Залізобетонні мури, вкриті трав’яними латками давно перетворилися в маленькі ставки, подарувавши дім жабам та роям комах. Відлуння цивілізації у комашиному оркестрі й хорі рептилій поступово губить свої обриси, врізаючись в природну ідилію, втрачаючи себе, забуваючи своє призначення, ціль, мету та творців.
Маки – вогні посеред втомленого пейзажу. Вони поодиноко розкинулися, демонструючи полум’яні вбрання, входячи в контраст з сіруватим бетоном, глиняною цеглою, брудно-зеленими та пожовклими килимами трави. Наче спалах “стопів” одразу привертають увагу бджіл, джмелів та й просто усіх небайдужих до тендітної квітучої краси. Ядерне сонце щедро наповнює їхні пелюстки життєдайним теплом та енергією, роса змиває залізну сажу та розгладжує ненависні “зморшки”. Конкурентки-волошки напевне заздрять їхньому вражаючому кольору від якого віє жаром та пристрастю, а може й зовсім навпаки, зверхньо поглядають, горді своїми блакитними атласами, в яких наче вмістилися частки неба, принесені на землю, крихта безмежності та непорушний трансцендентний спокій. Сонячні й небесні букети перемішані таємничим садівником, зв’язані металевими бантиками, випромінюють енергійні подихи Землі. Як символи пристрасті, кохання, туги, спокою вони кожного року відроджуються, незважаючи нінащо, прорізаючись крізь тверді породи та синтетичні матеріали, розштовхуючи густу траву, тягнуться до жовтогарячих променів і небесного моря, до роси та хмар, споглядаючи вечорами зорі й місяць, розсіюючи ніжні аромати, радіють теплу й літнім дощам. Метал – глухий та сліпий не помічає їхньої краси, тліє та розколюється під тиском спеки й вологості, трансформуючись в руду, проливається в грунт. Тління. Час. Забуття. Скільки ще продовжуватимуть свої симфонії колючі дротові коси? Все повертається туди, звідки прийшло, але все коли-небудь знову відроджується, наче яскраві квіти…
[8.05.08]
